Сучасний Солом янський район — один з десяти міських районів Києва, розташований на південному заході столиці. Комплекси сучасних будівель і памятки архітектури, зелені парки й прозорі ставки, сріблясті рейки залізниці та злітні смуги аеропортів— все це у сукупності створює притаманний йому виразний вигляд. Нагадаємо, які саме місцевості формують Солом 'янський район. Ближче до центральних кварталів — історичні поселення Солом'янка, Залізнична колонія, Шулявка; до них прилучаються колишні селища та хутори Караваєві Дачі, Грушки, Відрадний, Чоколівка, Батиєва Гора, Кучмин Яр, Олександрівська Слобідка, Совки, Жуляни. За радянської доби на нинішньому терені району було створено селище Монтажник, збудовані житлові масиви Першотравневий, Відрадний, Залізничний, а у пострадянські роки — так зване "Турецьке містечко".

Слід зазначити, що до міської межі ці землі потрапили порівняно недавно. За стародавньої доби Київ займав лише невелику частину своєї нинішньої території. Укріплене місто височіло на Старокиївській горі, біля її підніжжя лежав торговельно-ремісничий посад — Поділ, окреме містечко складав Печерський монастир із прилеглими поселеннями та урочищами... Всі інші місцевості являли собою невеликі хутори чи села, ліси та гаї, господарчі землі або пустища. Втім, уже тоді терени сьогоднішнього Солом'янського району відігравали значну роль для життєдіяльності Києва. Не дивно, що сліди людської присутності у цій місцині ведуть до праісторичних часів.

Коли йдеться про найдавніші київські старожитності, найчастіше згадують знамениту Кирилівську стоянку епохи верхнього палеоліту (приблизно 15—20 тисяч років тому), коли наші пращури ще полювали на мамонтів. Її залишки виявили на Подолі. Проте достеменно відомо, що сліди іншої людської стоянки тих самих часів було знайдено в урочищі Протасів Яр, біля підніжжя Батиєвої Гори. Їх бачили під час прокладання тут залізниці. Знаряддя праці, які збереглися від кам'яного віку, знаходили також і на Караваєвих Дачах.

Люди продовжували обживати цю територію й у наступні епохи. Так у районі Совок були тимчасові стійбища мисливців доби неоліту. На Солом'янці виявили археологічні матеріали трипільської культури. На Чоколівці та на Батиєвій Горі досліджено так звані зарубинецькі могильники ранніх слов'ян початку нової ери. Отже, вчені мали підстави стверджувати, що виникненню приблизно півтора тисячоліття тому міста Києва передував цілий "кущ" більш ранніх поселень, зокрема і на місці Солом'янського району.

Літописний переказ про заснування нашого міста розповідає про його фундаторів — полянського князя Кия, його братів Щека й Хорива та сестри Либеді. Саме з іменем останньої традиційно пов'язують назву річки Либідь — правої притоки Дніпра, найбільш відомої з малих річок Києва. Вона бере початок зокрема від джерел у парку "Відрадний", де нині встановлено пам'ятний знак. За часів Київської Русі Либідь з її заболоченими берегами відігравала для міста роль природного захисного кордону з боку "поля", прикриваючи південно-західні околиці від раптових ворожих нападів. У статті літопису за 1136 рік згадано про перестрілку між київськими та половецькими лучниками через Либідь, а 1146-го тут відбулося серйозне військове зіткнення, коли князь Ізяслав Мстиславович виступив проти великого князя київського Ігоря Ольговича та відібрав у нього престол. Описуючи цю подію, літописець принагідно згадав "Надове озеро" та вал біля нього — нині вважають, що йдеться про місце неподалік від Либеді, в районі залізниці та вулиці Уманської. Коло цього валу та розташованого поблизу "Шелвова борка" (теперішня Шулявка) стояли полки Ізяслава...

Уздовж течії Либеді археологічні дослідження відкрили залишки кількох поселень X — початку XIII століття. Є підстави вважати, що це були своєрідні дозорні пункти, місця розташування невеликих гарнізонів, котрі першими зустрічали ворогів. Одне з таких поселень із залишками житла, глинобитною піччю та значною кількістю кераміки виявили під час будівельних робіт у районі залізничної станції "Караваєві Дачі".

На жаль, жодні дозори не в змозі були зупинити грізну хвилю монголо-татарської навали, що докотилася до Києва у 1240 році. Відлуння цієї події вбачають у назві Батиєвої Гори — за легендою, на цьому узвишші стояло шатро хана Батия, котрий нібито милувався звідси золотими куполами міста, загарбаного його військом після тривалої облоги.

За литовсько-польського панування та під владою російських царів місцевість уздовж Либеді перетворилася на своєрідну житницю Києва — тут стояла низка водяних млинів. Чимало з них належало Софії Київській, Михайлівському Золотоверхому та іншим монастирям. На докладному плані міста, складеному 1695 року під керівництвом полковника Івана Ушакова, ці млини та переправи-броди через Либідь становили основні орієнтири місцини.

Коли у 1860-х роках до міста на Дніпрі прийшла залізниця, найзручнішою для розташування колій, насипів та "смуги відчуження" визнали трасу уздовж Либеді. Було споруджено значний комплекс вокзалу та залізничних майстерень, пізніше — станцію "Київ-Товарний". Це надало нового імпульсу життєдіяльності прилеглих селищ — Шулявки, Солом'янки, Жулян. Поблизу залізниці та магістрального Брест-Литовського шосе (нині проспект Перемоги) зростали нові промислові підприємства, найвідоміше з них — колишній завод Гретера і Криванека ("Більшовик"). Робітники, шукаючи дешевого житла, знаходили вихід в облаштуванні спеціальних робітничих селищ. Так на початку XX століття утворилися Караваєві Дачі та Чоколівка.

Важливість і складність залізничної справи зумовила сплеск науково-технічної думки. Південно-Західна залізниця стала кузнею талановитих винахідників, дослідників шляхової справи. Гостру потребу в інженерних кадрах відчували й капіталісти-промисловці, головним чином — власники численних цукрових заводів Київщини. Вирішенням цієї проблеми стало заснування на Шулявці Київського політехнічного інституту. Він швидко перетворився на невичерпне джерело фахівців для всієї країни.

За радянської доби приземкуваті. оселі робітників поступилися повноцінним міським кварталам. Сюди прийшла багатоповерхова забудова, - були розплановані значні житлові масиви.

Поруч із ними постали корпуси навчальних закладів, значних наукових та медичних установ. Колишні гаї та пустища перетворилися на впорядковані парки. Гості міста прибували сюди через південно-західні "ворота" не лише залізницею, але й повітрям — завдяки аеропорту "Жуляни". У часи важких випробувань ця місцевість, як у давнину, зупиняла ворожі війська — про це свідчить історія героїчної оборони Києва від гітлерівців 1941 року... 

Непросто нині у ландшафті Солом’янки чи Батиєвої Гори роздивитися старожитності серед численних новобудов, та й річку Либідь давно сховали у бетонний колектор. Проте біографія Солом'янського району є невід'ємною, вельми важливою частиною історії та сьогодення столиці України. А позитивні традиції, які складалися упродовж століть, живуть у думках та справах сучасних солом'янців.

Історія народження Солом'янського району

Солом'янський район у своїх сучасних межах з'явився на планах столиці України в нинішньому столітті. Його територію частково підпорядковано міському районуванню Києва порівняно недавно. Проте за неповні півтора століття в адміністративному статусі теренів району відбулося чимало цікавих і різноманітних метаморфоз.
Як відомо, перші спроби запровадити у Києві територіальний поділ були здійснені в інтересах поліції. Ще у XVIII сторіччі місто поділили на поліцейські частини (або дільниці), а частини — на квартали. У середині позаминулого століття було шість таких частин: Двірцева, Либідська, Печерська, Плоска, Подільська, Старокиївська. А невдовзі Київ у своєму невпинному розвитку подолав рубіж Либеді. У 1879 році до його складу включили низку передмість — зокрема Шулявку і Солом'янку. Як наслідок, того ж року поліцейський поділ було уточнено, і місто отримало ще дві дільниці — Лук'янівську та Бульварну. Саме до Бульварної частини (найменованої від Бібіковського бульвару — сучасного бульвару Тараса Шевченка) віднесли недавню приміську слобідку Солом'янку, а також Залізничну колонію, Кадетський корпус, Кадетський Гай і так звану "нижню Шулявку" (з південного боку від Брест-Литовського шосе). До міської межі увійшло також поселення у Протасовому Яру, яке приєднали до сусідньої Либідської частини.

Ця схема районування існувала до початку XX сторіччя. А надалі відбулися події, пов'язані з прагненням мешканців Солом'янки до "самовизначення". У 1901—1910 роках Солом'янка з прилеглими до неї Кучминим і Протасовим Ярами та Батиєвою Горою була відокремленою від міста, згодом ці території знову включили до міської мережі, однак незалежно від Бульварної частини. На Солом'янці був свій поліцейський пристав. Фактично з 1910 року тут у зародковому стані вже були ознаки майбутнього міського району. Діяли навіть певні форми самоврядування: для Солом'янки, Кучмина та Протасова Ярів і Батиєвої Гори утворили незалежну дільницю з виборів до Міської думи. У лютому 1911 року дума сформувала спеціальну комісію "для ближайшего управления и заведывания в хозяйственном отношении" цими передмістями.
Тим часом Шулявка, Залізнична колотя та Кадетський Гай залишалися у складі Бульварної частини (для її керівних структур спорудили спеціальний будинок на вул. Жилянській, 119, біля нинішньої пл. Перемоги; згодом його розібрали під час розбудови заводу «Транссигнал»). На початку XX сторіччя у межах цієї ж поліцейської дільниці утворилося селище Караваєві Дачі.

При цьому левова частка міських територій, що належать нині Солом'янському району, увійшла до складу тогочасних Шулявського та Солом'янського районів. Перший увібрав у себе Шулявку, Кадетський Гай, Караваєві Дачі; другий — Солом'янку, Кучмин та Протасів Яри, Батиєву Гору, Совки. Щоправда, залізнична станція «Київ-Пасажирський» із Залізничною колонією належала до Бульварного району, а станція «Київ-Товарний» — до Новостроєнського.

Проте після того, як у червні 1920 року в Києві закріпилася радянська влада, кількість районів значно скоротили через розруху і брак коштів на утримання розгалуженого апарату. їх залишили тільки п'ять, не рахуючи лівобережної Слобідки. Назви нових районів походили від найменувань великих робітничих місцевостей, що входили до їх складу: Деміївський, Печерський, Подільський, Солом'янський та Шулявський. Як бачимо, Солом'янка і Шулявка знову посіли помітне місце на карті Києва. їх межі поширювалися значно далі теперішнього Солом'янського району: Шулявський район включав Святошин, Лук'янівку, Сирець, а Солом'янський доходив до Прорізної вулиці, до Ярославового Валу та до Львівської площі.
У 1921 році були організовані районні органи влади, відбулося обрання райрад та їх виконавчих органів — райвиконкомів. До нового районування пристосували діяльність міліції та більшовицьких партійних органів. Але ця система існувала дуже недовго. З огляду на зниження адміністративного статусу Києва (він став губернським, а згодом окружним містом; столицею радянської України до 1934 року був Харків), активність громадського та господарчого життя зменшилася, і у липні 1922 року райради та райвиконкоми скасували. Вирішення місцевих справ переклали на міську раду.
 
Проте органи міліції зберегли свої районні структури. Кількість міліцейських районів навіть збільшилася, сягнувши 10, а згодом і 12.

Серед них були райони Шулявський (райвідділ міліції містився у колишньому будинку Лук'янівської поліцейської дільниці на вул. Артема, 91) та Солом'янський (райвідділ на вул. Мстиславській, нині Миколи Островського). Партійний комітет Солом'янського району розмістили на бульварі Тараса Шевченка, 36, Шулявського району — у будинку біля рогу сучасних проспекту Перемоги та вул. Галі Тимофєєвої (не зберігся).
Власне, міські адміністративні райони на той час використовували переважно для більш зручного обліку будинків, координації діяльності комунальних служб тощо. їх межі та назви неодноразово змінювалися. Так Солом'янський район деякий час був Січневим (у пам'ять про Січневе повстання більшовиків проти Центральної Ради 1918 року); Шулявський район називали також Галицьким і Раковським (на честь радянського та міжнародного комуністичного діяча Християна Раковського, одного з керівників більшовицької України). Зрештою, його перейменували на Жовтневий. Окремі місцевості час від часу підпорядковували то одному, то іншому району. На початку 1930-х років у Правобережній частині Києва залишилося 4 райони: Ленінський, Петрівський (так деякий час іменували Поділ на честь "всеукраїнського старости" Григорія Петровського), Сталінський і Жовтневий. Між двома останніми було розподілено територію сучасного Солом'янського району.
Між тим, подолавши наслідки руйнації, місто почало стрімко розбудовуватися. Великі промислові підприємства, що споруджувалися на околицях, докорінно змінили їх вигляд. Населення міста неухильно зростало, з'являлися нові заклади освіти, культури, побуту, активно розвивалися транспортні та комунальні мережі. Визначною віхою в історії міста стало повернення Києву в 1934 році статусу столиці республіки.

Відтак виникла нагальна потреба у відновленні районного самоврядування, і 1934 року були знову створені райради. Проте їх кількість виявилася недостатньою, а межі районів - такими, що не відповідали природному рельєфу та економічній ситуації. Постало питання про радикальну реформу адміністративного районування Києва, яка б оптимізувала управління містом. Відповідно до постанови Центрального Виконавчого Комітету УРСР від 4 квітня 1937 року Київ складався з 8 районів: Ленінського, Сталінського, Молотовського, Кагановичського, Кіровського, Жовтневого, Петрівського та єдиного з усіх лівобережного — Дарницького.
До складу Сталінського району серед інших місцевостей включили привокзальну частину міста, Залізничну колонію, Солом'янку, Кадетський Гай, Чоколівку. До Кагановичського, який носив ім'я одного з найбільш одіозних поплічників Сталіна, — Совки. До Жовтневого — Шулявку, Караваєві Дачі, хутір Відрадний.
Однак через рік було визнано за краще відкоригувати цей розподіл. 9 квітня 1938 року ЦБК УРСР ухвалив утворити дев'ятий район столиці республіки — Залізничний. Його було сформовано насамперед за рахунок розукрупнення Сталінського району. При цьому Залізничний район увібрав до своїх меж низку місцевостей уздовж залізниці — кілька кварталів понад Либіддю аж до вулиці Саксаганського, Залізничну колонію, Солом'янку, Чоколівку, нещодавно сформоване Першотравневе селище, Батиєву Гору, Протасів Яр. Від Кагановичського району до його складу перейшло селище Совки.

Після трагічних воєнних випробувань, звільнення від гітлерівської окупації та відновлення Києва з руїн місто продовжувало свій мирний розвиток. У перші повоєнні десятиліття на його теренах залишалися ті ж дев'ять районів. Щоправда, багато з них змінили назви. Приміром, Петрівський район ще до війни знову став Подільським; повернули історичне найменування — Печерський — колишньому Кіровському районові. Після засудження на XX з'їзді КПРС культу особи Сталіна і зняття з високих постів його колишніх сатрапів Сталінський район став Радянським, Кагановичський — Московським, а Молотовський — Шевченківським.
Площа Жовтневого району на цей час становила 7100 га, Залізничного — понад 2000 га. Залізничний райвиконком перебував на вулиці Саксаганського, 97, Жовтневий — по Брест-Литовському шосе, 30. У 1950-х роках були зведені спеціальні будівлі для партійних райкомів: Жовтневий — на вул Політехнічній, 4 (нині Інститут митної справи), Залізничний — на Повітрофлотському проспекті, 27 (тепер посольство Російської Федерації).

Надалі будівництво у Києві набуло вражаючого масштабу. Оновлювалася мережа вулиць, на околицях поставали величезні житлові масиви. Такі перетворення призвели до чергових змін у міському районуванні, до збільшення загальної кількості районів, яких у 1988 році стало вже 14. Унаслідок цих змін площу Жовтневого району було істотно скорочено: у 1965—1969 роках чимало його кварталів біля Брест-Литовського проспекту відійшло до Радянського району, а у квітні 1973-го всю західну частину району відокремили, створивши новий Ленінградський район.
За станом на 1984 рік Залізничний район мав площу 2366 га і населення майже 200 тис. мешканців, Жовтневий район — відповідно 1210 га і понад 160 тис. мешканців. Залізничний райвиконком у цей період діяв по Повітрофлотському проспекту, 40; Жовтневий — по проспекту Перемоги, 35. Ще одна важлива зміна сталася у 1988 році: колишнє селище Жуляни, що межувало із Залізничним районом, було включене до складу Києва.
За доби незалежної України адміністративне районування міста знову зазнало реформи.

Згідно з рішенням Київради від 30 січня 2001р. №162/1139 "Про адміністративно-територіальний устрій міста Києва" у столиці зосталося 10 районів, і серед них — Солом'янський. Його територія майже цілком охопила колишні Залізничний та Жовтневий райони (за винятком кварталів на лівому березі Либеді, приєднаних до Голосіївського району).

Таким чином, у сучасних межах Солом'янський район об'єднав потужний науковий, культурний і виробничий потенціал двох важливих столичних районів.
Виконавчому органу місцевої влади — Солом'янській районній державній адміністрації — спершу залишилося "у спадок" приміщення колишнього Залізничного райвиконкому на Повітрофлотському проспекті. Але з 2006 року керівництво району міститься у новій будівлі на Севастопольській площі, де на площі 14 тис. кв. м створено максимальні зручності для тих, хто тут працює, і для мешканців району, котрі щодня приходять сюди для вирішення своїх нагальних питань.

Автор тексту: М.Б. Кальницький